"Медіаосвіта як чинник підвищення якості освіти та засіб протистояння гуманітарної агресії".
Аналітична записка Анотація Розглянуто питання упровадження медіаосвіти в українську освітню систему. Обґрунтовано актуальність медіаосвіти для України в контексті європейської інтеграції та з урахуванням необхідності протидії зовнішній інформаційній агресії. Окреслено ключові проблеми та подано пропозиції щодо заходів, спрямованих на підвищення ефективності процесу впровадження медіаосвіти в Україні.
МЕДІАОСВІТА ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ ОСВІТИ ТА ЗАСІБ ПРОТИСТОЯННЯ ГУМАНІТАРНІЙ АГРЕСІЇ Підвищення якості освіти проголошується одним з головних пріоритетів державної політики в освітній сфері, при цьому особливо наголошується на необхідності «переорієнтації освіти на формування необхідних для життя ключових компетентностей»[1], тобто забезпеченні зростання ступеня відповідності змісту і форм освіти соціально-економічним реаліям у світі, що змінюється. Вітчизняна система освіти також повинна посідати ключове місце у формуванні української ідентичності, прищепленні учням і студентам патріотизму, у протидії зовнішній інформаційній агресії. Серед ключових напрямів оновлення змісту освіти важлива роль належить упровадженню і розвитку сучасної медіаосвіти, яка, за визначенням «Концепції впровадження медіа-освіти в Україні», являє собою «частину освітнього процесу, спрямовану на формування в суспільстві медіа-культури, підготовку особистості до безпечної та ефективної взаємодії із сучасною системою мас-медіа, включаючи як традиційні (друковані видання, радіо, кіно, телебачення), так і новітні (комп’ютерно опосередковане спілкування, Інтернет, мобільна телефонія) медіа»[2]. Для ефективного впровадження медіаосвіти, розробки навчальних програм і матеріалів, підготовки вчителів та викладачів необхідним є адекватне осмислення ролі і місця цієї нової навчальної дисципліни в Україні і світі на сучасному етапі, та її специфіки порівняно з іншими навчальними дисциплінами. Необхідність впровадження медіаосвіти в Україні нині визначається передусім трьома групами чинників соціально-економічного та соціально-політичного характеру. Це, по-перше, прискорення змін у національній та глобальній економіці, а також потреба реформування структури вітчизняного виробництва; по-друге, європейські імперативи розвитку української системи освіти; і, по-третє, необхідність ефективно протидіяти інформаційній агресії як складовій гібридної війни, що ведеться проти України. Медіаосвіта як чинник формування фахової компетентності в контексті європейської інтеграції Внаслідок прискорення економічних змін дедалі важливішими для громадян стають компетенції, що дозволяють швидко реагувати на нові вимоги, максимально ефективно використовувати нові можливості. Перед фахівцями постає необхідність постійного оновлення професійного інструментарію знань і навичок, освоєння суміжних, а часом і цілковито нових для особи спеціальностей, формування здатності до географічної і фахової мобільності. Розвиток технологій веде до зростання темпів оновлення професійних знань також і в межах однієї групи спеціальностей. Наприклад, у розвинутих країнах для різних інженерних спеціальностей період оновлення знань становить від 7 до 2,5 років і має тенденцію до подальшого скорочення[3]. Протягом останніх років постійно збільшуються обсяги інформації, отримуваної громадянами з нових медіа. У 2014 році близько 60 % дорослого населення України регулярно користувалися Інтернетом, при цьому ступінь охоплення Інтернетом дітей та підлітків є вищим і становить в цілому по Україні щонайменше 70 %[4], а серед мешканців великих і середніх міст цей показник іще вищий. У зв’язку з процесом прискорення змін в економіці, медіасфера набуває дедалі більшого значення в отриманні й оновленні необхідних фахових знань. При цьому варто наголосити, що фахова компетентність формується не тільки на етапі отримання професійної та вищої освіти, а на всіх її рівнях – у початковій та середній школі – як закладення основ для успішної професійної діяльності, у старшій – як безпосередня підготовка до оволодіння професійними знаннями, уміннями, навичками. Впровадження медіаосвіти в Україні також пов’язане з курсом нашої держави на повноправне входження до Європейського Союзу, де розвиток медіаосвіти є одним з головних пріоритетів освітньої політики. 2008 року Європейський парламент ухвалив «Резолюцію щодо медіаграмотності у цифровому світі»[5]. У цьому документі обґрунтовується необхідність цілеспрямованого розвитку медіаосвіти у державах ЄС, формулюються рекомендації щодо конкретних шляхів реалізації цього завдання на різних освітніх рівнях. Медіа (як традиційні, так і нові) в Резолюції розглядаються переважно як позитивний суспільний чинник, який, однак, вимагає від громадян володіння певними специфічними уміннями і навичками. Варто зауважити, що таке концептуальне розуміння медіаосвіти і медіаграмотності дещо відрізняється від представленого у вітчизняному підручнику для студентів ВНЗ «Медіаосвіта і медіаграмотність», у якому наголошується переважно на негативних соціальних наслідках діяльності медіа: їхній недостатній відповідальності та, як наслідок, на необхідності «самозахисту» від «недобросовісної медіаінформації»[6]. У «Резолюції щодо медіаграмотності у цифровому світі» Європейського парламенту подаються практичні рекомендації для національних освітніх систем. Зокрема, у п. 18 йдеться про те, що «медіаосвіта повинна стати компонентом формальної освіти, доступним усім дітям, повинна стати невід’ємною частиною навчальної програми на всіх етапах шкільного навчання», а п. 19 рекомендує «включити медіаграмотність як базову компетенцію до Європейської програми освіти протягом життя»[7]. Медіаосвіта в системі протидії інформаційній агресії Гібридна за формою й асиметрична за змістом війна, що ведеться Російською Федерацією проти України, передбачає активне використання широкого арсеналу медійних засобів, у тому числі нових медіа – інтернет-сайтів, блогів, соціальних мереж. Важлива особливість названих інформаційних носіїв, базованих на інтернет-технологіях, полягає у їх набагато вищій стійкості до традиційних обмежувальних заходів з боку держави: якщо в телевізійному просторі ефективно протистояти ворожій пропаганді можливо через законодавче обмеження поширення мовлення відповідних каналів в ефірі і кабельних мережах, то дієве обмеження антиукраїнської пропаганди і неправдивої інформації в Інтернеті, з огляду на глобальний характер технології, навряд чи є технічно можливим. Варто також зазначити, що мірою вичерпання потенціалу сепаратизму в окремих регіонах України російська сторона може вдатися до активнішого використання засобів публічної політики і, відповідно, традиційних і нових медіа у реалізації стратегії, спрямованої на дестабілізацію України. Вже у найближчому майбутньому ймовірним є набагато активніше, ніж на поточному етапі, використання агресором більшої адресності нових медіа: наприклад, можливість експлуатувати невдоволення діями місцевої влади і політиків, нагнітати страх і зневіру там, де потенціал сепаратизму є низьким, створювати безпідставно завищені соціальні очікування, провина за несправдження яких буде покладатися на чинну владу. При цьому частина деструктивних інформаційних дій у царині публічної політики може прямо не суперечити українському законодавству, тому особливої важливості набуває питання формування адекватної відповіді на такі дії в інформаційному просторі. Наступний етап конфлікту може бути в інформаційному плані складнішим за поточний через перенесення центру прикладення зусиль на сферу публічної політики і громадської активності. З огляду на зазначене вище, інформаційна агресія проти України з широким використанням традиційних і нових медіа вимагає, поряд зі вжиттям адекватних обмежувальних заходів, активної наступальної протидії: 1) заміщення ворожої пропаганди якісним вітчизняним інформаційним продуктом та 2) формування в української медіа-аудиторії (передусім, молоді) критичного ставлення до отримуваної інформації та навичок її аналізу щодо виявлення пропагандистської маніпулятивності. Навички критичного сприйняття інформації в Інтернеті і традиційних ЗМІ, аналізу медійних повідомлень, оцінювання їх достовірності і об’єктивності може і повинна формувати українська медіаосвіта. Реальність гібридної війни вимагає певних змін акцентів у медіаосвіті – поряд з розвитком прагматично-інструментального підходу, потрібне повернення до оновленої «запобіжної» парадигми медіаосвіти. Основним об’єктом її застосування нині є не потенційна недобросовісність бізнесу (недостовірна чи безвідповідальна реклама, нечесна конкуренція тощо), а зовнішня інформаційна агресія. Тому у змістовному плані потрібно посилювати саме контрпропагандистські, виховні та загальнополітичні складові, у тому числі навички критичного аналізу зовнішньополітичних та оборонних контекстів медійних повідомлень, цілей і мотивів їх авторів.
МЕДІАОСВІТА ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ ОСВІТИ ТА ЗАСІБ ПРОТИСТОЯННЯ ГУМАНІТАРНІЙ АГРЕСІЇ Підвищення якості освіти проголошується одним з головних пріоритетів державної політики в освітній сфері, при цьому особливо наголошується на необхідності «переорієнтації освіти на формування необхідних для життя ключових компетентностей»[1], тобто забезпеченні зростання ступеня відповідності змісту і форм освіти соціально-економічним реаліям у світі, що змінюється. Вітчизняна система освіти також повинна посідати ключове місце у формуванні української ідентичності, прищепленні учням і студентам патріотизму, у протидії зовнішній інформаційній агресії. Серед ключових напрямів оновлення змісту освіти важлива роль належить упровадженню і розвитку сучасної медіаосвіти, яка, за визначенням «Концепції впровадження медіа-освіти в Україні», являє собою «частину освітнього процесу, спрямовану на формування в суспільстві медіа-культури, підготовку особистості до безпечної та ефективної взаємодії із сучасною системою мас-медіа, включаючи як традиційні (друковані видання, радіо, кіно, телебачення), так і новітні (комп’ютерно опосередковане спілкування, Інтернет, мобільна телефонія) медіа»[2]. Для ефективного впровадження медіаосвіти, розробки навчальних програм і матеріалів, підготовки вчителів та викладачів необхідним є адекватне осмислення ролі і місця цієї нової навчальної дисципліни в Україні і світі на сучасному етапі, та її специфіки порівняно з іншими навчальними дисциплінами. Необхідність впровадження медіаосвіти в Україні нині визначається передусім трьома групами чинників соціально-економічного та соціально-політичного характеру. Це, по-перше, прискорення змін у національній та глобальній економіці, а також потреба реформування структури вітчизняного виробництва; по-друге, європейські імперативи розвитку української системи освіти; і, по-третє, необхідність ефективно протидіяти інформаційній агресії як складовій гібридної війни, що ведеться проти України. Медіаосвіта як чинник формування фахової компетентності в контексті європейської інтеграції Внаслідок прискорення економічних змін дедалі важливішими для громадян стають компетенції, що дозволяють швидко реагувати на нові вимоги, максимально ефективно використовувати нові можливості. Перед фахівцями постає необхідність постійного оновлення професійного інструментарію знань і навичок, освоєння суміжних, а часом і цілковито нових для особи спеціальностей, формування здатності до географічної і фахової мобільності. Розвиток технологій веде до зростання темпів оновлення професійних знань також і в межах однієї групи спеціальностей. Наприклад, у розвинутих країнах для різних інженерних спеціальностей період оновлення знань становить від 7 до 2,5 років і має тенденцію до подальшого скорочення[3]. Протягом останніх років постійно збільшуються обсяги інформації, отримуваної громадянами з нових медіа. У 2014 році близько 60 % дорослого населення України регулярно користувалися Інтернетом, при цьому ступінь охоплення Інтернетом дітей та підлітків є вищим і становить в цілому по Україні щонайменше 70 %[4], а серед мешканців великих і середніх міст цей показник іще вищий. У зв’язку з процесом прискорення змін в економіці, медіасфера набуває дедалі більшого значення в отриманні й оновленні необхідних фахових знань. При цьому варто наголосити, що фахова компетентність формується не тільки на етапі отримання професійної та вищої освіти, а на всіх її рівнях – у початковій та середній школі – як закладення основ для успішної професійної діяльності, у старшій – як безпосередня підготовка до оволодіння професійними знаннями, уміннями, навичками. Впровадження медіаосвіти в Україні також пов’язане з курсом нашої держави на повноправне входження до Європейського Союзу, де розвиток медіаосвіти є одним з головних пріоритетів освітньої політики. 2008 року Європейський парламент ухвалив «Резолюцію щодо медіаграмотності у цифровому світі»[5]. У цьому документі обґрунтовується необхідність цілеспрямованого розвитку медіаосвіти у державах ЄС, формулюються рекомендації щодо конкретних шляхів реалізації цього завдання на різних освітніх рівнях. Медіа (як традиційні, так і нові) в Резолюції розглядаються переважно як позитивний суспільний чинник, який, однак, вимагає від громадян володіння певними специфічними уміннями і навичками. Варто зауважити, що таке концептуальне розуміння медіаосвіти і медіаграмотності дещо відрізняється від представленого у вітчизняному підручнику для студентів ВНЗ «Медіаосвіта і медіаграмотність», у якому наголошується переважно на негативних соціальних наслідках діяльності медіа: їхній недостатній відповідальності та, як наслідок, на необхідності «самозахисту» від «недобросовісної медіаінформації»[6]. У «Резолюції щодо медіаграмотності у цифровому світі» Європейського парламенту подаються практичні рекомендації для національних освітніх систем. Зокрема, у п. 18 йдеться про те, що «медіаосвіта повинна стати компонентом формальної освіти, доступним усім дітям, повинна стати невід’ємною частиною навчальної програми на всіх етапах шкільного навчання», а п. 19 рекомендує «включити медіаграмотність як базову компетенцію до Європейської програми освіти протягом життя»[7]. Медіаосвіта в системі протидії інформаційній агресії Гібридна за формою й асиметрична за змістом війна, що ведеться Російською Федерацією проти України, передбачає активне використання широкого арсеналу медійних засобів, у тому числі нових медіа – інтернет-сайтів, блогів, соціальних мереж. Важлива особливість названих інформаційних носіїв, базованих на інтернет-технологіях, полягає у їх набагато вищій стійкості до традиційних обмежувальних заходів з боку держави: якщо в телевізійному просторі ефективно протистояти ворожій пропаганді можливо через законодавче обмеження поширення мовлення відповідних каналів в ефірі і кабельних мережах, то дієве обмеження антиукраїнської пропаганди і неправдивої інформації в Інтернеті, з огляду на глобальний характер технології, навряд чи є технічно можливим. Варто також зазначити, що мірою вичерпання потенціалу сепаратизму в окремих регіонах України російська сторона може вдатися до активнішого використання засобів публічної політики і, відповідно, традиційних і нових медіа у реалізації стратегії, спрямованої на дестабілізацію України. Вже у найближчому майбутньому ймовірним є набагато активніше, ніж на поточному етапі, використання агресором більшої адресності нових медіа: наприклад, можливість експлуатувати невдоволення діями місцевої влади і політиків, нагнітати страх і зневіру там, де потенціал сепаратизму є низьким, створювати безпідставно завищені соціальні очікування, провина за несправдження яких буде покладатися на чинну владу. При цьому частина деструктивних інформаційних дій у царині публічної політики може прямо не суперечити українському законодавству, тому особливої важливості набуває питання формування адекватної відповіді на такі дії в інформаційному просторі. Наступний етап конфлікту може бути в інформаційному плані складнішим за поточний через перенесення центру прикладення зусиль на сферу публічної політики і громадської активності. З огляду на зазначене вище, інформаційна агресія проти України з широким використанням традиційних і нових медіа вимагає, поряд зі вжиттям адекватних обмежувальних заходів, активної наступальної протидії: 1) заміщення ворожої пропаганди якісним вітчизняним інформаційним продуктом та 2) формування в української медіа-аудиторії (передусім, молоді) критичного ставлення до отримуваної інформації та навичок її аналізу щодо виявлення пропагандистської маніпулятивності. Навички критичного сприйняття інформації в Інтернеті і традиційних ЗМІ, аналізу медійних повідомлень, оцінювання їх достовірності і об’єктивності може і повинна формувати українська медіаосвіта. Реальність гібридної війни вимагає певних змін акцентів у медіаосвіті – поряд з розвитком прагматично-інструментального підходу, потрібне повернення до оновленої «запобіжної» парадигми медіаосвіти. Основним об’єктом її застосування нині є не потенційна недобросовісність бізнесу (недостовірна чи безвідповідальна реклама, нечесна конкуренція тощо), а зовнішня інформаційна агресія. Тому у змістовному плані потрібно посилювати саме контрпропагандистські, виховні та загальнополітичні складові, у тому числі навички критичного аналізу зовнішньополітичних та оборонних контекстів медійних повідомлень, цілей і мотивів їх авторів.
Читати більше - http://www.niss.gov.ua/articles/1795/
© Національний інститут стратегічних досліджень
Немає коментарів:
Дописати коментар